В статье рассматривается институт медиации. В частности, упоминается законопроект “О медиации”. Статья интересна неоднозначностью и проблемным характером некоторых вопросов, проанализированных автором.
І знову медіація… Нарешті дочекалися певних новаційних кроків га зрушень у порядку врегулювання досудового розгляду спорів. Як би не критикували нинішню владу, все ж таки і в неї з’являються світлі ідеї, спрямовані на полегшення роботи бізнесу. Наші юристи-законотворці, вони ж парламентарії, загорілися благородною ідеєю повернути в Україну інститут медіації, адже останній існував на території України ще за часів Київської Русі, Запорізької Січі та царської Росії, але з приходом більшовиків припинив своє існування. Наразі інститут медіації широко застосовується переважно у країнах англосаксонської правової сім’ї, і це пов’язано з тим, що правова природа медіації більше підходить прецедентному праву. Проте я не вбачаю великих проблем у здійсненні імплементації інституту медіації в континентальну систему права, що, в свою чергу, підтверджується законотворчою практикою європейських країн. Натомість втілювати дану імплементацію необхідно з урахування соціальної складової свідомості суспільства та бізнесу.
І ось 19.04.2012 р. Верховною Радою України зареєстровано останній проект Закону України «Про медіацію», внесений народними депутатами України С.В. Ківаловим та В.А. Бондиком (реєстраційний номер 10301-1). Вносячи даний законопроект, наші законотворці, я так розумію, переслідували благородні замисли повернути принципи медіації в Україну і закріпити їх на законодавчому рівні. Оскільки останні мають право на життя, бо в тому чи в іншому вигляді медіація в Україні існує і без прийняття спеціального закону.
Поширення «медіації» мало місце у вигляді обов’язкового досудового вирішення спорів, поки Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002 (справа про досудо-ве врегулювання спорів) вирішив, що досудове врегулювання спорів є необов’язковим, у зв’язку з чим підстави для обов’язкових переговорів та переписки під час досудового вирішення спорів відпали самі собою. Натомість, це жодним чином не вплинуло на застосування принципів медіації, оскільки наразі медіація широко застосовується в сімейних та господарських правовідносинах, де простіше спочатку домовитись і знайти компроміс, тим самим уникнути сплати судових зборів та гонорарів адвокатам. Існує медіація і в кримінальному процесі у вигляді примирення сторін як підстава для звільнення від кримінальної відповідальності, а також під час розгляду трудових спорів.
Утім, чи запрацює медіація як спеціальний інститут, закріплений на законодавчому рівні – залежить від парламентаріїв, оскільки я не впевнений, що представники великого бізнесу погодяться довірити вирішення свого багатомільйонного корпоративного спору вісімнадцятирічному юнаку, в якого за спиною, окрім курсів медіатора, нічого немає (ст. 14 проекту закону вимоги до медіатора) або особі уповноваженому медіатору без вищої юридичної освіти, яка взагалі вперше в житті почула слова «закритий недиверсифікований корпоративний інвестиційний фонд», а їй треба там щось поділити. Тобто логічно, що сантехніку не можна довіряти займатися корпоративними спорами, тут повинен діяти фахівець, який не тільки чув про назву «закритий недиверсифікований корпоративний інвестиційний фонд», а й знає його принципи дії.
У випадку кваліфікації медіатора доцільно б було встановити жорсткіші вимоги до кандидатів: мінімум 5-7 років досвіду роботи, обширне тестування на допуск до проходження курсів (не маю нічого особистого, проте я не впевнений, що юрист ЖЕКу розуміється на векселях, договорах ЗЕД та інших специфічних галузях права), розділити медіаторів на галузі права, займатися виключно однією або двома напрямами спорів (сімейні та договірні тощо). І ось тоді, коли бізнес буде розуміти, що його питанням займається особа з колосальним досвідом судових справ, досвідом ведення переговорів, має значний стаж роботи і гарну ділову репутацію – бізнес піде до медіатора і довіриться йому.
Стосовно обов’язкової участі уповноваженого медіатора в кримінальному процесі справді непогано 5 було вести обов’язкову участь медіатора в кримінальному про-десі, але за умови, що підсудний або обвинувачений відмовився від адвоката. А за наявності адвоката, котрий набагато краще орієнтується в кримінальному процесі, краще надати йому дану функцію, це допоможе зберегти таємницю переговорів, яка зберігати меться як адвокатська таємниця.
Не зайве було б переглянути свою позицію щодо обов’язкового залучення медіатора та проведення процедури медіації у разі відкриття судом першої інстанції провадження у справі про розірвання шлюбу, оскільки це є прямим порушенням прав особи на судовий захист, бо в даному випадку процес медіації затягуватиме судовий розгляд спору тим самим позбавляй особу права на створення нового шлюбу, а також спричинить додаткові непотрібні витрати сторін тощо. Слід зазначити, що держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудо-вих та судових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.
Критикувати, звичайно, легше, ніж хвалити, тема досить нова для українського законодавства, однак слід зазначити і про наявність у даному проекті й позитивних зрушень у процедурі досудових спорів. Одним з них є можливість сторін перестрахуватися в угоді про проведення медіації від майбутніх судових спорів та взаємних претензій і як наслідок спати спокійно, не чекаючи удару в спину. Тобто дана угода матиме силу юридичного документа з певними гарантіями, в якій сторони закривають проблемні питання і вирішують спір. Головне, щоб функція медіатора при укладанні даної угоди не зводилася до формального завіряння угоди печаткою медіатора, оскільки, як зазначалося вище, довіри до нього поки що немає.
З огляду на вищевикла беручи до уваги те, що інс медіації не буде зайвим у сучасній правовій системі Укрїни звертаюся до Вас, шановні парламентарії, з проханням не зупинятися на досягнутому, розвивати свої благородні прагнення і прийняти справді робочі закон «Про медіацію», який буде дієвим та живим механізмом під час досудового врегулювання спорів.
Автор: О. Волошин
Источник: Юридична Газета. – 2012. – № 27. – С. 15 – 16.